Цей сценарій, мабуть, знайомий майже кожному: в офісі (на виробництві, у магазині) працює багато людей. Хтось - краще, хтось - старанний і відповідальний, інші - явно ухиляються від роботи. Всі люди дуже різні, відповідно, і працівники - так само.
Але абсолютно в усіх організаціях і з року в рік повторюється одна й та сама ситуація: кілька співробітників, навички й продуктивність яких здаються досить посередніми, продовжують просуватися по службі, тоді як інші - більш ефективні та працьовиті - можуть лише про це мріяти. В чому причина? Вони чимось відрізняються чи їм просто щастить?
Колишній головний редактор Harvard Business Review, а також популярний автор Сьюзі Велч, вважає, що причин того, що деякі люди такі успішні в кар’єрному зростанні, може бути кілька. Але одна з них- ключова й найпоширеніша.
«Люди, «що мчаться вперед», - пояснює вона, - це, як правило, «щасливі екстраверти ». Тобто йдеться про певний тип особистості, який сприяє «реальній кар’єрній перевазі».

Іншими словами, заздрити цим людям або вважати, що їх незаслужено підвищують, марно. Вони вже народилися або сформувалися з певним «набором» рис особистості, який практично гарантує підвищення по службі. Природно, якщо вони самі все не псують (хоча таке трапляється, хоч і рідко).
Сьюзі Велч пише, що вперше помітила цей феномен ще 30 років тому. Після закінчення Гарвардської школи бізнесу найпершими з їх випуску знайшли роботу (причому відмінну і високооплачувану) далеко не найвидатніші й розумні випускники, а, скажімо так, найпопулярніші. Ці юнаки та дівчата, за її словами, були «дуже товариськими й доброзичливими - теплими, щирими й дуже відкритими». Це саме вони завжди організовували вечірки на пляжі й ніколи не упускали можливості похвалити однокурсників за хорошу відповідь на семінарському занятті».
Спочатку, каже Велч, це її дико дратувало. Вона навіть телефонувала додому матері і скаржилася:
«Мамо, мені здається, що оцінки й успішність взагалі не цікавлять роботодавців! Та й всі мої навички та вміння також! Як би не старався і яким би не був - хтось, набагато посередній, все одно тебе обжене!»
Але з часом Сьюзі Велч змінила своє ставлення і до самого феномену «щасливого екстраверта» і до таких людей. Так відбувалося в усіх компаніях, де вона працювала. І тепер, коли вона сама стала босом, чітко зрозуміла, чому.

«Річ у тому, що діяльність будь-якої організації або компанії є найбільш продуктивною та ефективною лише за умови гарної командної роботи. При цьому важливо, щоб не було зайвої «драматизації» цього процесу, - говорить вона. - І тут «щасливі екстраверти» виявляються просто незамінними. Вони, як ніхто інший, вміють злагоджено працювати в команді й згладжувати всі гострі кути. Вони не іронізують над завданнями шефа (причому абсолютно щиро), не лаються з колегами, не стараються «стрибнути вище голови» і т.д. Тобто - просто добре роблять свою роботу в команді. І, якщо виявляють при цьому старанність і зацікавленість, то в кінцевому підсумку стають улюбленцями начальника. А це означає, що коли мова зайде про підвищення, то бос в першу чергу згадає саме про таких людей, а не про когось, можливо, навіть більш талановитого і яскравого».
Усе ніби логічно і зрозуміло. Жодних образ. Але що робити іншим людям? Тим, кому не пощастило народитися «щасливим інтровертом»? Велч каже, що навіть якщо ви інтроверт, не потрібно впадати у відчай. Це не означає, що доведеться все життя лише спостерігати, як інших просувають по службі.
«У мене - четверо дітей, двоє з яких - яскраво виражені інтроверти, - зізнається автор. - І у них так само все відмінно в професійному плані!».
Вся річ у тому, що Сьюзі Велч навчила їх не тільки відповідально ставитися до роботи, але й не соромитися вголос говорити всім, у тому числі й начальникам, про те, що їхня стриманість - це всього лише прояв натури інтроверта, а не негативне ставлення до чого-небудь або кому-небудь у команді.
Велч підкреслює, що тут головне - попередити, а не виправдовуватися, коли про тебе вже складеться хибне враження.
«Інтроверти - точно так само беруть участь в командній грі, просто вони по-іншому поводяться і спілкуються, - каже вона. - Ви повинні говорити про такі речі голосно і постійно. Крім того, не забувайте посміхатися частіше, ніж вважаєте, що «це доречно». Річ у тому, що люди не можуть читати ваші думки, але вони здатні «прочитати» ваше обличчя. Якщо ваші очі наповнені теплотою й участю, ви відкриті й посміхаєтеся, значить - в команді, свої».
У підсумку Велчє підкреслює:
«Талант усе одно прокладе собі дорогу і переможе».
Це означає, що навіть якщо ви «закриті», ви неймовірно талановиті, то зрештою в організації або компанії вас обов’язково оцінять. Інша справа, що на це можуть знадобитися роки. А комусь взагалі не пощастить … Чи варто ризикувати?
Так влаштоване життя: будь ви хоч Ейнштейном, ваші колеги, щасливі екстраверти, майже завжди матимуть перевагу.
«Ваш бос, швидше за все, ніколи не скаже вам про це, - каже Уелч, - але ви дізналися про це зараз від мене».
Адже це зовсім не складно: посміхатися частіше, ніж «належить інтроверту», і нагадувати час від часу, що інтроверт просто дещо замкнутий, але насправді - любить усіх і є чудовим командним гравцем.



